К. П. Грабарєва – музейний альманах – Черкаси

Двадцятого жовтня 2015 року в Черкаському художньому музеї відбулась благодійна виставка черкаської художниці графіка Євгенії Васильченко “Краплини в намистинах (Брызги из бусин)”. Були зібрані кошти на підтримку бійців АТО, відвідувачі могли придбати міні-картинки, виконані художницею з особливою любов’ю, кожен міг пожертвувати певну суму.

Знаєте, графіка завжди видається оголеною, правдивою, граційною. Відсутність кольору допомагає нам узріти часом приховані, замасковані барвою, від нашого внутрішнього ока речі. Хоча художниця не обмежилась лише графікою – кожну картину супроводжували її чудові білі вірші, які звучали в унісон, були і є органічним продовженням картин.

Чи міститься в краплині океан? Чи можуть бризки охопити вічність?

Осягнення неосягненного, як дар. Себе у світі, світ в собі відкрити.

Автор пропонує зазирнути до її неповторного та унікального світу. Віддає себе споглядачу, так як вчиняє справжній митець. Перша ж картина при вході до експозиції знаменує назву виставки і розкриває мету з якою творила художниця, її вірш закликає поринути в душевний стан митця. Десь серед просторів, чи то космічних, чи буденних, десь з-поміж них виринає намисто-промінь, з котрого спадають намистинки додолу, а з намистинки що перебуває в русі, що ось-ось спаде виринає жіночий силует. Так бачить себе Євгенія Васильченко – частинкою намистинки. Намисто ж здавна вважалося оберегом, символом жіночності. Намистинка ж символом вірності, щирості, задушевності, так зокрема тлумачили появу намистинки у снах. Все ж майстриня підкреслює, що це лише бризки з намистинок, що то лишень краплина якою вона хоче поділитись зі світом, проте видається що ця краплина перевершує цілі океани.

Картини графік розподілила тематично, і кожному розділу дала назву, хоч загалом усі її творіння взаємопов’язані та взаємообумовлені. Наприклад, такі багато значущі назви як: “Квітка з пелюстків вогню”, “Писати відверто”, “Амури всі встромили в мене стріли”, “Лекало життя”. Центральним же творінням є диптих Світобудова, який невидимими ниточками сполучає всі представлені твори, в одному єдиному серцебитті? В одному диханні. І що варто зауважити, так це те що тільки диптих виконано в кольорі, ніжними, повітряними акварелями в сизувато-сірих, небесно-блакитних відтінках. Права і ліва частини диптиху різняться між собою, але передають нам взаємодію начал. Права частина, що асоціюється з чоловічим началом в кожному з нас , чоловічим світосприйняттям відображає оголену жінку, яка тягнеться до райського яблука, котру пестить змій, вона опирається на тваринний світ, вона отримує заборонене знання про тваринний світ, вона спокушає. Недарма тільки права частина диптиху містить блакитний відтінок, що має уособити це знання. Ліва частина диптиху, асоціюється з жіночим началом в кожному з нас, жіночим світосприйняттям, цього разу оголена жінка-прародителька внизу, здіймає благально руки догори, дивиться увись, де на неї поглядають химерні, й водночас величні і мудрі вищі істоти, де на неї поглядають хрести, так саме хрести поглядають, поглядають хрести…

Гармонія чоловічого й жіночого, співзвучність, спів відчуття пронизують значну частину робіт автора. Невипадково на одній з картин зображено символ Дао, як символ гармонії начал та двох закоханих на обидвох його половинках. Тут чоловік шукає свою жіночу сутність (у кожному з нас два начала), не може відпустити жінку, а поетична строфа додає: “А Вам я так и буду сниться”. Взагалі в цих невеличких шедеврах відображено багато символів. На одній з картин зображено жінку, що затуляє руками вуха, силует її утворює хрест, що уособлює вогонь – чоловіче начало, до того ж волосся жінки у вигляді вогника що палає, а вірш при цьому нам відповідає:

“ я наивная и глупая …

Можеш сердиться, но приходи…

Мысли путаються с реальностью как сине-фиолетовый звон..”

У цьому вся Євгенія Васильченко, її жіночність, жіноча сила. Дозволити собі бути слабкою для нього, мати терпіння коли він сердиться. Жінка затуляє вуха, їй важко сприймати крик, але вона очікує на прихід милого, її волосся палає, вона слухає дзвін, що очищує її від болю і метушні. Імовірно дзвін синьо-фіолетовий – це те що вловлюють вищі енергетичні центри, само собою напрошуються паралелі з чакрами аджною і сахасрарою.

Варто сказати, що художниця дивовижним чином поєднує в собі потяг до мудрості далекого Сходу, і замріяності Заходу. В ній перетинаються світи, переплітаються, гармоніюючи. І погляд її спрямований як в космічні глибини, так і в саму людську сутність.

Чого лиш варта квітка лотоса, яка є вогнищем, в якій палають людські фігури – цю красу презентує один з шедеврів митця. Чистота відваги, – лотос як символ духовного розквіту і багаття, як символ змін, пломеніючої відваги. Таке ж устремління і піднесення демонструє нам картина “Після йоги”: людина, що схилилась на колінах, надсилаючи світло своїх думок в безмежжя, промінь що від голівки її спрямований розсіюється у вись – це сонце, що є у кожному з нас. Автор глибоко прониклась філософією йоги, йогою як способом життя, способом втілення. Так в експозиції представлена картина присвячена книзі Рамамурті Мішри “Психологія йоги” , вона відображає стан невагомості, який дарує йога, мандрівку душі – пара закоханих в польоті, два хрести і світла-світла незвідана даль-далечінь. Невагоме тіло людини в польоті можемо також зустріти на наступній картині – в руці у невідомого паличка і він сміло диригує посеред сонячної системи, а вірш нам розкрива, що чуєм музику небесну ми, поки, допоки хочемо вслухатись у співзвуччя. А кожного із нас майстриня іменує не інакше, як цілою планетою, всередині нас живе така неповторна…. і поруч з віршем картина як доповнення (художниця перевтілилась у поетесу, поетеса перевтілилась у художницю) презентує нам людину в масці в позі ембріона, до чола якої заледве доторкається місячний серп. Те, що кожен, то є планета незвідана і незбагненна прослідковується й на інших картинах.

Як же діють ці планети разом у співпереживанні? Про це нам промовляє одна з робіт. Двоє законих на різних планетах поєднані знаком безкінечності, а між ними дерево, як символ роду, символ вічності, продовження життя, зразок космоустрою. Світове дерево, як ми знаємо універсальна міфологема. Дерево, як символ світобудови, життя у всіх його проявах знайшло своє відображення в творіннях митця. Часто можна зустріти й квіти в різноманітних проявах. Зокрема, на картині присвяченій випадковим перехожим, як вказується у вірші , що присвячений картині (чи то пак вона присвячена йому), мовби відображений сонях, людські ж фігурки крихітні в стеблі у вирі, немов у вакуумі, спрямовані до сонця-соняха. Вже не повітряний, а водяний вир представляє нам інша картина, на якій зображено океанічну гладь та китів, а у вись прямує водяний потік, немов вир несе до неба одного з китів з людиною в туніці, блаженною і умиротвореною. Кит символізує силу космічних вод, вмирання й народження, воскресіння, і риторично нам натякає вірш:

“ Когда я все скажу,

что есть во мне

И смысл я исчерпаю,

тогда умру я?”

Стихія пробивається ще на одному з шедеврів художниці – це величезна хвиля, з людським обличчям, що накриває маленьку людську постать, а рядки нам підказують, що автор готова полюбити цю стихію, але не знає чи прийме вона її, не знає, але готова впасти на коліна, готова прийняти. Таку самовідданість можна вгледіти поміж рядків, поміж штрихів, поміж обрисів. І ось він вірш:

“Мы обменялись сердцами,

Но я вернула тебе твое…

Теперь, если ты отпустишь

Мою руку – я умру…”

А до нього картина – пара закоханих біля вікна тягнуться до променя світла, в якому пурхають метелики. На картинах митця також часто відображено равликів. А чи знаєте ви, що равлики найбільш самовіддані в коханні. В природі їхні прелюдії тривають годинами, вони дуже ніжно пестять один одного, сплітаються ріжками, труться об раковини. Равлик символізує цикли часу, сам ритм життя, відродження. На одній з картин представлено равлика, що всівся на порожню склянку і поруч рядки, в яких автор показує, що її важко на душі і в цей момент хочеться бути равликом, але це не значить закритись зовсім, це лише потреба у часі для відродження, відновлення сил. Художниця ділиться потаємним, своїми болями, переживаннями. Такою є картина “Розстріл”, крізь постать людську, яка заледве тримається на ногах проходить нотний стан, ранить потужно, але в руках людина тримає книгу і сонце світить над головою, душа вільна, тіло переможене. Згадаймо, В . Франкла: “Сутність страждань вберегти людину від апатії, духовного заціпеніння.”

Євгенія Васильченко сповнена і радощів, і смутку, не без іронії, і не без крихітки ідеалізму. Вона проста і складна водночас. Найпростіші речі осягнути найскладніше. Її творіння виражають єдність мікрокосму й макрокосму, єдність у розмаїтті, вони жіночні, гармонійні, піднесені. Художниця дозволяє нам доторкнутися інтимного, сакрального, близького для неї. Але головне – усі її твори пронизані ЛЮБОВ’Ю. Хіба ж не викличе трепоту картина присвячена наймилішій парі – мамі з немовлятком, вони у яйці, матінка ніжно тримає немовля на руках, немовля ж відриває шматочки з її колін і дивиться на зорі, що в дірочці тій. Так мама дарує нам можливість милуватись зірками, можливість здійснювати бажання, можливість мріяти.

А витончена панна, що підставила свої груди сяючій зорі?

І вірш доповнює панну з картини, словами натхненними, про подарунок усмішки. Людина для художниці втілення боже, Бог на землі – сутність, якого Любов.

І на завершення рядки, пронизані Любов’ю:

“Ропщу я Господи…или не ропщу,

Но я молюсь с любов’ю, ем и п’ю…”

І картина нам оповідає – ось за столом до нас спиною, сидить і дивиться у вікно Євгенія Васильченко і споглядає світило, що усміхається безмежно і ласкаво…